Паровозик бібліотечних зірочок

_

_

понеділок, 17 лютого 2014 р.

Письменники Великоберезнянщини





Великоберезнянська
районна бібліотека для дітей



ПИСЬМЕННИКИ ВЕЛИКОБЕРЕЗНЯНЩИНИ





«Література кожного народу -
це найкраще дзеркало його життя»

Іван Франко




смт. Великий Березний
2014 р.





ББК 78.5 (4Укр-4Зак)
П - 35

Дане видання містить інформацію про письменників Великоберезнянського району, їхню біографію та окремі твори. Призначене для роботи працівників бібліотек, читачів різних вікових категорій.



Матеріал підготували:
М.Ю.Ганусин;
Є.С. Кувік.

Відповідальний за випуск:
М.Ю.Ганусин

© Великоберезнянська районна
бібліотека для дітей
Юрій Боролич
прозаїк
Боролич Юрій Юрійович народився 28 лютого  1921 р. в смт. Великому Березному в сім’ї залізничника. Навчався в Ужгородській гімназії, але не закінчив. Наприкінці 1939 року емігрував до СРСР. Але там, як і багато інших біженців, потрапив у табір. Підчас Великої Вітчизняної війни вступив до 1 – го Чехо – Словацького окремого батальйону, брав участь у боях за визволення України, пройшов шлях від Бузулука до Праги. Був редактором фронтової газети «Наше військо в СРСР», яка виходила трьома мовами – чеською, словацькою та українською.
З 1945 р. жив у Празі. Разом із друзями заснував там газету «Карпатська зірка», був її редактором, публікував свої нариси, оповідання та інші матеріали, присвячені життю рідного краю. 1953 р. переїхав до Пряшева, де став головним редактором новоутвореного журналу «Дукля».
У Чехо–Словаччині та на Україні за життя письменника видано такі книги: «Дарунок»
( 1953),  «Сторінки життя» (1956), «Під одним небом» 1958), «Пісня і життя» (1960), «Хорал Верховини» (1964, 1967), «З рідних берегів» (1966), «Жили собі…» (1969), «Під спільним небом» (1971), «Президентська усмішка» (1967).У 1972 р. У «Дуклі» була надрукована «Мандрівка дротарика Івана Пройдисвіта. З глибини народних», яка не встигла з’явитися окремим виданням.   
За свої твори Ю.Боролич одержав премію Спілки словацьких письменників та премію ім. Антоніна Запотоцького.
Помер 7 січня 1973 р. у Празі.

Федір Зубанич
прозаїк
Зубанич Федір Іванович народився 5 березня 1947 р. в смт. Великому Бережному  в сім’ї  лісоруба. Закінчив середню школу, профтехучилище механізації сільського господарства  (1966), заочно – факультет журналістики Львівського університету (1971). Навчаючись в училищі, працював вантажником у комбінаті комунальних  підприємств Великого Бережного, трактористом у колгоспі. З 1967 по 1972рр. – кореспондентом, потім заввідділом газети «Молодь Закарпаття». 1972р. перебував в армії У Чехословаччині. 1973 – 1975 рр. працював в секторі преси ЦК комсомолу України в Києві; 1975 – 1978 рр. – заввідділом  літератури у газеті «Молодь України»; 1978 – 1981 рр. – заввідділом  культури газети «Правда України»; з 1981 р. – завідуючий відділом публіцистики, з 1990 р. – відповідальний секретар журналу «Вітчизна».
Нариси, статті, образки, новелети почав друкувати з 1962 р. в районних газетах «Карпатська зірка», «Радянське село» та обласних і республіканських «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда», «Ленінська молодь», «Молодь України», «Літературна Україна». Публікується у журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор», «Україна», «Радуга», «Київ», «Дукля», «Дружно вперед», колективних збірниках «Перевал» (1973), «Новоліття» (1974), «Незгасний вогонь юності» (1968), «Леніна славлять Карпати» (1969), «Володарі долі» (1987), «Пост імені Ярослава Галана» (1988).
Внаслідок поїздок до Східної Словаччини (1989), Канади (1990), Австралії (1991), Аргентини (1992) з’явилися його художньо – документальні оповіді про найбільші українські громади за кордоном й були опубліковані в журналі «Вітчизна»  відповідно «Я русин был, єсмь і буду…» (1990. № 2 – 5), «Смереки у кленовому лісі  (1991), «Позичений контингент» (1993) та інші. Окремі твори виходили в перекладі словацькою, чеською, угорською, німецькою, білоруською, азербайджанською мовами.

Василь Івашкович
прозаїк
Івашкович Василь Михайлович народився 28 грудня 1943 р. в с. Верховині Бистрій Великоберезнянського р – н  селянській родині. Закінчив Волосянківську середню школу, два роки вівчарив у колгоспі ім. Ілліча на В.Березнянщині. Потім закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1968). Працював на комсомольській, партійній роботі та обласному комітеті народного контролю. Майже п’ять років був уповноваженим Ради у справах релігії при раді міністрів УСРС і СРСР. З 1992 р. – помічник голови обласної Ради народних депутатів. Останні кілька місяців працював начальником управління у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС.
Вірші, байки та мініатюри почав писати ще в школі, публікувався у районній газеті з 1963р. Його твори можна знайти в обласних газетах, журналах «Україна» (1972 - №37); (1977 -  №2); «Перець», колективних збірниках «Перевал» (1973), «Суцвіття» (1977), «Ранковий  клич» (1981)
Гумористичні мініатюри В. Івашкевича спочатку побачили світ у газеті «Новини Закарпаття» (1993), потім з’явилися окремою книжечкою (1993).
Помер 11 грудня 1993р.

Ілля Ільницький
прозаїк
Ільницький Ілля Іванович народився 2 серпня 1934р. в с. Люта Великоберезнянського р – ну в селянській родині. Початкову освіту здобув і рідному селі, а середню у Великому Березному. Закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1957). Працював у редакції газети «Советское Закарпатье», з 1959 р. – редактором відділу літератури та пропаганди.
З 1961 р. був редактором молодіжної газети «Молодь Закарпаття». 1963 р. переїхав до Львова, два роки працював там заступником редактора газети «ленінська молодь». 1964 – 1972 рр. – відповідальний редактор газети «Комсомолець Донбаса». 1972 – 1975 рр. – головний редактор газети «Молодь України». Потім був переведений на посаду редактора відділу теорії і практики, ідейно – виховної роботи журналу «Комуніст України». У 1978 р. обраний відповідальним секретерам Спілки журналістів України. 1984р. перейшов на роботу в редакцію журналу «Україна» спочатку редактором відділу економіки, потім спецкором і парламентським  кореспондентом. З 1990 р. – головний редактор газети «Новини Закарпаття».
Ще учнем, а потім студентом публікував вірші, згодом різні кореспонденції у газеті «Молодь Закарпаття», альманасі «Радянське Закарпаття» (1956). Пізніше його ім’я часто з’являється під матеріалами в обласних та республіканських газетах, журналах «Вітчизна», «Україна», «Ранок», «Радуга», «Жовтень» та інші, різних колективних збірках.
Окремими виданнями вийшли книги нарисів «Подароване сонце» (1962), «Якщо підняти завісу» (1962), «І думи, і мрії єдині у нас» (1963), оповідань і повістей «Літо було з грозами» (1970), «Шахтарська соната» (1980), «Арсенал» і арсенальці» (1982),  путівник «Ужгород» (1958, співавтор: П.Сова).
Про життєвий і творчий шлях прозаїка розповідається у статті В.Басараба «Політ душі» /Новини Закарпаття. – 1994. – 2 серпня.

Петро Куртанич
Любов і повага Петра Куртанича до народної поезії зародилися ще в ранньому дитинстві, яке минуло в мальовничому селі Смерекова, що на Великоберезнянщини. Тут він народився 12 травня 1927 року в селянській сім’ї, здобув початкову освіту. У 1945 році вступив до Радянської Армії, де прослужив  6 років. Працював на різних ділянках народного господарства, займав відповідальні на той час посади.
Добра пам'ять Петра Куртанича збереглася ще й нині ті щасливі, радісні хвилини, а то й години, коли мама співала йому народні пісні, розповідала легенди, перекази. Але найбільше йому були до вподоби оповідки, які довгими вечорами слухав від старожилів села. Із захопленням відзначає він, що народні казки належать до тих фольклорних перлин, які мають не пересічну духовну й естетичну цінність, а їх емоційний вплив і краса не потьмарюють своєю дивовижною красою.
Петро Федорович справедливо вважає, що до казки найбільш чутливі діти. Немає жодного жанру народнопоетичної творчості, наголошує він, який би так захоплював, заколисував, як казка, після якої дитина засинає солодким сном. У записаних від Петра Куртанича казках – «Усі скарби з лісу», «Сонячне перо», «Дівчина і чарівний гребінець» та інші – оповідач відстоює такі споконвічні народні ідеали, як прагнення до миру, до мирної праці, патріотизм і героїзм, захист Вітчизни від ворога тощо.

Михайло Лялько
прозаїк
Лялько Михайло Петрович народився 31 серпня 1914 р. в селі Волосянка Великоберезнянського району в сім’ї селянина – бідняка. З чотирнадцять років мусив працювати, спершу наймитом, потім  робітником лісопильного заводу, буд підприємства.
У роки Великої Вітчизняної  війни був у складі Чехословацького корпусу під командуванням Л.Свободи, брав участь у боях за звільнення від фашистів Харкова, Києва, пройшов воєнними дорогами Польщі, Чехо – Словаччини. Удостоєний ордена Червоної Зірки, п’яти медалей  «За бойові заслуги», трьох чехо – словацьких орденів «Військовий хрест», чехо – словацької медалі «За хоробрість».
Після  війни працював на різних ділянках народного господарства Перечинщини, міст Мукачева та Ужгорода. З березня 1957 р. – начальник управління внутрішніх справ Закарпатської області. У 1968р. йому присвоєно високе звання генерал – майора міліції. 1970р. пішов у відставку. Відтоді почав займатися літературною працею. Друкувався в обласних та республіканських газетах, журналі «Дукля» (1981. №5).
З – під пера М.Лялька вийшло п’ять художньо – документальних повістей, які видавалися в Ужгороді, Москві, Празі, Братіславі. Це «Під Бескид – горою» (1970), «Чуєш, Верховино?..» (1974),  «Зірниця надії» (1978), «Незміряні дороги» (1982), «Так веліло серце» (1983). У них змальовано пережите самим автором, свідком і учасником події Великої Вітчизняної війни та після визволення краю від фашистських поневолювачів.
Твори виходили в перекладі російською мовою «Зарница надежды» (1984), чеською мовою «Незміряні дороги» (1986)
До 85 – річчя М.Лялька В.Поп відгукнувся статтею «Належить він історії» (1994)
Помер 24 січня 1992р.

Іван Мегела
літературознавець, перекладач
Мегела Іван Петрович народився 30 травня 1946 р. в с. Малому Березному Великоберезнянського району в сім’ї службовця. Закінчив факультет романо – германської філології Ужгородського університету (1969), стаціонарну аспірантуру Інституту літератури  ім. Т.Г.Шевченка Академії наук України (1972) по спеціальності література соціалістичних країн (угорська).
Захистив кандидатську дисертацію на тему «Угорські пролетарські письменники і радянська література 20 – 30 рр.» (1974). Працював молодшим, а з 1980р. – старшим науковим співробітником згаданого інституту. З 1992р. – завідуючий кафедрою української літератури інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка – Карого.
Перекладав на українську твори угорських класиків Г. Гардоні, Ф.Мори, Ж.Моріца, Ф.Мольнара, Л.Надя, письменників повоєнної доби Б.Іллєша, І.Галла, І.Добозі та інших. Упорядник антології молодої поезії Угорщини «Хвиля Балатону» (1983).
Переклади І.Мегели друкувалися в антології «Угорське оповідання» (1976), збірниках «Ендре Аді» (1977) та інші.
Окремими виданнями вийшли перекладені ним твори Ференца Мора «Чарівний кожушок» (1975), Імре Добозі «Без влади» (1982, у співтоваристві) та багато інших.
Автор монографії з історії угорсько – українських літературних зв’язків «Пролетарська співдружність» (1978), «Реалізм Жигмонда Моріса» (1985).
Літературно – критичні статті та рецензії друкувалися в журналах «Радянське літературознавство»,  «Вітчизна», «Україна», «Індивідуальність письменника і літературний  процес» (1977) та багато інших. Написав чимало статтей до «Української літературної енциклопедії».
Нагороджений пам’ятною медаллю ім. Жигмонда Моріца  Міністерствап культури Угорської Республіки та медаллю «1500 років Києва». За 1984р. І.П. Мегелі присуджена премія угорського товариства по захисту авторських прав «Артисюс».
Член Спілки письменників України з 1991р.

Іван Моняк
Іван Петрович Моняк народився в 1943 році в селі Ставне що на Великоберезнянщини. В сім’ї працівника школи – завгоспа Петра Юрійовича та Ганни Федорівни Моняків. В сім’ї  виховувалось четверо дітей.
В 1950 році Іван пішов у перший клас Ставенської середньої школи, яку закінчив в 1960. В старших класах і після закінчення школи був воротарем футбольної команди с. Ставне. В 1960 – 1962рр. навчався у Бродському педучилищі, де здобув спеціальність вчителя трудового навчання. Після його закінчення працював вчителем Ужоцької ВШ.
З 1962 – 1965рр.  – служив в армії. У зв’яку з переїздом на постійне проживання в м. Перечин працював головою спортивного товариства «Колос», згодом – уповноваженим Закарпатського облвиконкому по праці по Перечинському район.
На заслуженому відпочинку свої перші спроби пера зробив ще в 1980 році в районній газеті.
У 2008 році прийнятий у Національну спілку журналістів України.

Немає коментарів:

Дописати коментар